Працівники Інституту мовознавства Академії наук УРСР розробляли норми та рекомендації щодо вживання українських слів.
"Руслом, яким мала рухатися українська літературна мова, стала п'ятитомна академічна "Сучасна українська літературна мова", а пізніше 11-томний "Словник української мови". Поняття "історична тенденція", "неперешкоджений (чи перешкоджений) внутрішній розвиток", "цілісність і своєрідність структури мови" стали табуйованими. Усе це відбувалося на виконання рішень "партії та радянського уряду". У 1970-х роках внутрішньополітична програма КПРС мала на меті "посилення інтеграційних процесів у CPCP", - пише лінгвіст В'ячеслав Васильченко на сайті "Український інтерес".
З української мови прибирали слова, які указували на її оригінальність та засвідчували відмінність від російської. Казали, що очищають мову від архаїчних, застарілих та штучних елементів і канцеляризмів. Мову вважали зброєю для боротьби проти "націоналістичної архаїзації, примітивізму і відрубності".
"Серед іменників у часи тоталітаризму "до стінки" поставили традиційні українські звертання "добродій" і "пан". Перше слово вважалося таким, що мало негативний зміст і що використовувалося "у націоналістичних колах за рубежем". Використовувати його можна було тільки в іронічному контексті. Слово "пан" дозволялося вживати лише у значенні "представник панівного класу". Звертатися за його допомогою теж заборонялося ("господа все в Париже"). Відомо, що в Радянському Союзі функцію звертання виконувало слово "товариш" ("уживається перед прізвищем людини для підкреслення приналежності її до свого радянського чи партійного середовища"). Про нього співали в пісні: "Наше слово гордое "товарищ" нам дороже всех красивых слов". Негативний відгомін заборони використовувати слово "пан" як звертання й нині позначається на його функціонуванні.
Також утисків зазнало й слово "рація" (разом із висловом мати рацію – "діяти, думати правильно, слушно"). Замінником цього вислову визначали кальку з російської "бути правим". Слово "рація" ("розумна підстава, обґрунтування чого-небудь") прийшло в нашу мову з латинської. Оскільки російська цього слова не мала, його спіткала доля решти репсесованих. Та й "рація" у значенні "радіостанція, звичайно пересувна або переносна" стала на заваді. У російській рація-радіостанція є, тому навіщо українській зайва омонімія? Вона ж має в усьому наслідувати мову "старшого брата"…
Вовчий квиток (таку назву в царській Росії мав "документ з позначкою про звільнення з роботи, навчального закладу (у зв'язку з неблагонадійністю), який закривав доступ на державну службу, до навчального закладу") отримали й філіжанка ("те саме, що чашка"), краватка ("зав'язана вузлом під коміром сорочки, блузки смужка тканини, яку носять для прикраси"), люстро ("дзеркало"), краля ("те саме, що красуня"), радця ("радник"). Вважалося, що ці слова, запозичені в поляків ще в XVI столітті, засмічували українську мову.
У перекладах слова цигарки і чота ("те саме, що взвод") замінювали на "сигарети" та "рій" ("найменший військовий підрозділ, частина взводу"). Табуювали й слово вивірка (поширене на західноукраїнських теренах). Його замінювали спільним за походженням з відповідним російським словом "білка". Статус архаїзмів або діалектизмів одержали справунок ("дрібні справи; речі, пожитки тощо"), робітня ("майстерня; цех"), рамці/рамця ("рамки"), цебро ("те саме, що цебер – велика дерев'яна (рідше металева) посудина, що має вигляд зрізаної діжки, яку використовують для різних господарських потреб (для збирання помиїв, годівлі худоби і т. ін.)."), походеньки ("постійне ходіння; довге гуляння"), шарварок ("напружена робота, здійснювана спільними зусиллями, гуртом; час, пора виконання такої роботи"), причандалля ("те саме, що причандали – які-небудь предмети, речі, призначені для чогось"), відсоток ("сота частина певного числа, що береться за ціле, за одиницю (позначається знаком %); процент; частина чого-небудь"), часопис ("періодичне друковане видання у вигляді книжки; журнал; назва будь-якого періодичного видання"). Радянський академік та апологет зближення російської та української мов I. Білодід називав їх "курдупельними витворами". Зрозуміло, "засмічувати" рідну мову ними жоден тогочасний текстотворець не мав права (якщо не хотів писати для стінгазети у в'язниці чи таборі – і явно не піонерському).
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Єврей на засіданні вперше говорив українською" - як українську робили мовою діловодства
У пасивний словник витіснено слова: лицедій ("актор; посередній або поганий актор; людина, яка вміє маскувати свої думки, вчинки тощо"), дзиґарі ("годинник"), будущина ("будучність, майбутнє"), рішенець ("вирок суду, постанова, рішення якої-небудь організації, зборів тощо"). 3 текстів викреслювали й позирк. Замість нього ставили погляд. Але це слово не несло шарму попереднього, яке влучно передавало колорит зображуваного, проте його "набагато краще розумів народ" (воно ж таке близьке до російського "взгляд").
Репресій зазнали не тільки слова, а й навіть деякі суфікси (наприклад, -ець, -иць): невдячниця ("жіночий рід до невдячник"), гордівниця ("жіночий рід до гордівник – те саме, що й гордій – гордовита людина"), чорнявець ("брюнет"), родимець ("приступ хвороби у маленьких дітей, вагітних та породіль, який супроводжується корчами і втратою свідомості"). Вважалося, що такі слова є архаїзмами, а тому вони не зрозумілі "більшій частині населення" та "знижують стиль оповіді, надають перекладним творам "українського", точніше, навіть "обласного колориту". Водночас не слід забувати, що суфікси підкреслюють індивідуальність мови.
Заборонених прислівників, можливо, було навіть більше, ніж іменників. Причина цього – значна їхня кількість і різноманітність, що є "виразною рисою індивідуальності української мови" (Л. Булаховський). Цензура ж мала насамперед нівелювати індивідуальнісні риси. Так, з перекладів прибирали прислівник сливЕ ("те саме, що майже"), замінюючи іншими. І хоч він має колорит застарілості й регіональності, уживаність його класиками, ймовірно, не давала права так категорично заперечувати його право на життя. Результатом цього стало те, що сливе нині практично не використовується. Прислівник відтак ("після чого-небудь; потім, далі") теж випив з гіркої чаші (зараз його почали використовувати значно активніше, однак не завжди з правильним значенням.
Ярлик штучного утворення приклеїли до слова наразі ("поки, зараз"). Затавровано й прислівник незгірше (незгірший – "такий, як хто-, що-небудь, подібний до когось, чогось (перев. у порівнянні)"), він часто фігурує на сторінках творів Лесі Українки. Звання "непотрібний полонізм" присвоїли слову зАвше ("те саме, що завжди"). До речі, воно зберігало характерну для нашої мови наголошеність першого складу – так само, як і в прислівнику завжди (у сучасній українській мові, його часто наголошують, як і російське "всегда", – на останньому складі). Критики зазнали й довкруж (його рекомендували замінювати словами навколо чи навкруги) та невзабарі ("те саме, що незабаром"). "Штучними, невиправданими архаїзмами" охрестили прислівники на позір ("з першого враження; напоказ"), позаяк ("тому, що; через те, що") та згадуване вже сливе. "Репресії" зачепили й нараз та враз (їх рекомендували замінювати на раптом), достоту ("точно; справді, дійсно, істинно"), достеменно (достеменний – "справжній"), небавом ("незабаром, скоро"), загодя ("те саме, що заздалегідь – за якийсь час до чого-небудь; наперед"), допіру ("щойно").
"Нє пазвалям" від цензури почули прикметники зизий ("косий"), звинний ("меткий, спритний"), всенький ("весь, цілий"), шарлатовий (шарлат – "пурпур"), понурий ("з опущеною головою, поглядом; похилений"). Опинилися в немилості й такі слова, як долішній і горішній. Їх настійливо рекомендували замінювати на "зрозуміліші" – "нижній" і "верхній". 3аборонялися соковиті дієслова розмовно-побутового стилю витріщатися ("широко розплющувати очі"), бавитися ("забавлятися, гратися"), второпати ("сприйняти розумом, зрозуміти"), картати ("гостро дорікати кому-небудь, лаяти когось; різко критикувати, осуджувати кого-, що-небудь"), потурати ("не перешкоджати кому-небудь робити щось недозволенне, варте осуду; виконувати чиїсь бажання, примхи; не протидіяти чому-небудь").
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Коли виникла українська мова
Причиною цього стала просторічність цих слів, яка, мовляв, знижує стиль викладу і негативно впливає на свідомість читача. Діалектизмами (а відповідно – "вовчоквитковими", вилученими з мови художньої літератури) визнавалися дієслова переточувати ("точити ще раз, повторно або заново, по-іншому"), стерятися ("те саме, що розгубитися"), видряпуватися ("вилазити на що-небудь звідкись, чіпляючись за щось"), скоїтись ("зробитися, відбутися, трапитися (перев. про що-небудь погане); учинитися"), чипіти ("непорушно сидіти, стояти на одному місці; стояти, вичікуючи зручний момент для нападу; чатувати"), дибати ("повільно і важко або невміло переставляти ноги"), чудуватися (його замінювали на "дивуватися"), випірнути ("пірнаючи, з'явитися знову на поверхні води"), здужати ("бути здоровим, не хворіти"), комизитися ("те саме, що вередувати – виявляти незадоволення, мати примхи"), гайнути ("швидко побігти, помчати; майнути"), прибавити ("додати, приєднати що-небудь до чогось, збільшуючи кількість, розмір тощо").
Власне українські ідіоми ухопити за барки ("хапати за груди (під час сварки, бійки); примушувати щось зробити; чогось настійливо домагатися, вимагати"), здобутися на слово ("бути спроможним що-небудь вимовити"), брати на глузи ("глузувати, насміхатися з кого-небудь"), ударити себе в груди ("бити себе руками в груди, запевняючи кого-небудь у чомусь або виражаючи каяття, розпач тощо") теж почули суворий вирок – вилучення з текстів перекладів. І хоч розмовні дієслівні форми на кшталт літа (літає), слуxa (слухає) часто використано I. Франком у поемі "Мойсей"", від невблаганних мовних критиків доби тоталітаризму вони теж отримали червону картку.
Заборони зачепили не тільки повнозначні слова, але й службові. Так, під гільйотину заборони потрапив сполучник аби. Використовувати його дозволялося лише в значенні "тільки" ("хай усе так і буде, аби не гірше"). Однак цей сполучник має ще одне значення – "щоб". Відмовляли в праві на таке використання йому через те, що "у слові аби в такому значенні різко виражена діалектна орієнтація на захід, а тому воно не може бути використане у перекладному тексті на рівні з літературними" (Ю. Антонів). Не можна було в перекладах уживати сполучник себто, через те що він – це "галицизм" і його без проблем можна замінити "цілком зрозумілим для громадськості" словом "тобто".
Гонінь зазнали також і вставні слова либонь ("означає деяку непевність, сумнів у вірогідності висловлюваного; нібито") та далебі ("правду кажучи, справді"), така ж доля спіткала й очевидячки – діалектний варіант літературного слова "очевидно". Слову либонь інкримінували злочин "західноукраїнський діалектизм". Проте це слово функціонувало в літературній мові, хоч і несло колорит розмовності, а в синонімічному ряді воно стоїть на третьому місці, пропустивши вперед стилістично нейтральніші "певно" ("певне") і "мабуть", - пише мовознавець.
Чинний правопис української мови є наслідком і узаконення української радянської мови, яку "нормалізовано" у 30-80-і роки ХХ ст. В Україні досі використовують правопис сталінських часів.
Немає коментарів:
Дописати коментар